Американська морська біологиня, уродженка Чикаго, яка стала піонеркою у вивченні життя в екстремальних умовах Антарктики. Вона присвятила своє життя дослідженню криля, ракоподібних і процесів адаптації живих організмів до холоду. Її наукові відкриття змінили уявлення про біологію полярних морів, а її кар’єра зруйнувала гендерні бар’єри у науці. Далі на chicagoname.
Біографія
Мері МакВінні здобула ступені бакалавра й магістра з біології у DePaul University. У тому ж університеті вона почала викладати одразу після завершення навчання — спочатку як аспірантка й асистентка кафедри біологічних наук. У період з 1966 року до 1968 рік МакВінні очолювала цю кафедру та стала однією з перших жінок у Чикаго, які керували університетським біологічним відділом.
У 1952 році вона захистила докторську дисертацію у Northwestern University, спеціалізувалася на фізіології безхребетних.
Наукові експедиції в Антарктику
Справжній науковий прорив в її кар’єрі стався у 1962 році, коли Національний науковий фонд США (NSF) запросив МакВінні та її асистентку Філліс Марциняк приєднатися до антарктичної експедиції на борту корабля USNS Eltanin. Їхня мета — дослідити, як температура води впливає на фізіологію криля (Euphausiacea), і зрозуміти, як ці крихітні ракоподібні здатні виживати в умовах екстремального холоду.
Мері здійснила чотири експедиції на “Eltanin” — у 1965, 1967, 1969 і 1970 роках. Вона стала першою жінкою-науковицею, що коли-небудь працювала в антарктичних водах. У 1972 році вона стала першою жінкою-керівницею наукової експедиції на цьому судні.
До 1969 року антарктичні програми США залишалися повністю чоловічими. Це змінилося у 1974 році, коли Мері МакВінні разом з колегою Мері Одайл Кахун стали першими жінками, які перезимували на антарктичній станції Мак-Мердо серед 128 чоловіків. Згодом, у сезон 1975–1976 років, МакВінні стала першою жінкою-вченою, що працювала на станції Палмер. Загалом за кар’єру вона здійснила одинадцять експедицій до Антарктики, опублікувала понад п’ятдесят наукових робіт і провела десятки лекцій по всьому світу.
Викладацька діяльність
МакВінні багато років працювала в Університеті ДеПола, де не лише викладала, а й активно розвивала наукову базу навчального закладу. У 1960-х роках вона стала однією з небагатьох жінок, які очолювали кафедру природничих наук у США. Її керівництво сприяло розвитку докторських програм, залученню грантів і відкриттю можливостей для молодих дослідниць.
Під час головування у біологічному відділі більшість кафедр ДеПола ще очолювали чоловіки. Саме тому діяльність МакВінні мала не лише науковий, а й символічний вимір: вона відкривала двері у науку для інших жінок.
Архів Університету ДеПола зберігає “Mary Alice McWhinnie Papers” — колекцію листів, фотографій, наукових праць і щоденників дослідниці. Її учень Денніс Шенборн, який був членом антарктичної команди у 1974 році, також передав університету власну колекцію матеріалів, що документують життя та роботу науковців у суворих умовах Південного континенту.
Ключові наукові відкриття
У 1977–1979 роках МакВінні вперше змогла утримувати антарктичного криля живим у проточному резервуарі з морською водою. Вона виявила феномен, який назвала “регресією”: після нересту криль зменшується у розмірах і втрачає статеву зрілість. Вчена пояснила це нестачею їжі та необхідністю постійного руху у зимовий період. Вона опублікувала понад п’ятдесят наукових робіт та неодноразово представляла результати своїх досліджень на конференціях і наукових зборах, поширювала знання про фізіологію та поведінку антарктичного криля серед міжнародного наукового кола. Її дослідження охоплювали фізіологію криля, його розподіл, харчові звички та екологічну роль у морських екосистемах. Ці відкриття мають величезне значення для сучасних досліджень змін клімату та забруднення океанів, оскільки вони дозволяють зрозуміти, як впливають зовнішні фактори на морську їжу та харчові ланцюги.
МакВінні багато працювала з гормоном крустекдизоном, який впливає на линяння раків і раків-самітників. Вона з’ясувала, що у період перед линянням рівень органічних речовин в їхніх тканинах знижується, зате збільшується концентрація амінокислот — процес, необхідний для росту.
Під час антарктичної зими вчена вивчала дихальні процеси копеподів (R. gigas) — мікроскопічних морських рачків. Вона встановила, що їхній обмін речовин пристосований до низьких температур і бідного на кисень середовища, що дозволяє їм мати два періоди розмноження на рік — унікальне явище для таких організмів.
Останні три роки свого життя Мері МакВінні активно подорожувала світом, читала лекції про антарктичну екологію та продовжувала дослідження морської фауни. Вона померла 17 березня 1980 року. На її честь названо McWhinnie Peak в Антарктиді та Mary Alice McWhinnie Marine Science Center на станції Палмер. У червні 1980 року ДеПол посмертно відзначив її найвищою нагородою університету — Via Sapientiae Award за видатні наукові досягнення та відданість викладанню.
Мері Еліс МакВінні стала символом мужності, наполегливості та наукової відваги. Вона не лише відкрила нові горизонти у вивченні життя океану, а й відкрила двері для жінок у науку. Її історія — це доказ того, що справжнє покликання не боїться холоду, вітру чи самотності серед криги.
