Сучасне Чикаго — величезний мегаполіс, де добре налагоджена переробка відходів. Однак так було не завжди. Від початку заснування міста не існувало суворих правил та законів сортування та утилізації сміття, що призвело до його величезного скупчення по всьому Чикаго, пише chicagoname.com.
Критична ситуація в 19 столітті
У 19 столітті міські відходи містили здебільшого деревну золу, кінський перегній, газети, журнали. Більшість відходів, судячи з усього, легко розкладалися.
У 1849 році у зв’язку зі збільшенням кількості сміття у місті з’явилися перші міські сміттярі. Вони збирали відходи й найчастіше скидали їх у болотисті місцевості, розташовані на околицях Чикаго. Навіть не здогадуючись, якої шкоди завдають навколишньому середовищу.
У зв’язку з цим зі звалищ йшов неприємний запах, який поширювався по всьому місту. Люди почали протестувати, вимагати від влади дій, проте екологічне регулювання ситуації було обмеженим. Міські служби працювали погано, бувало таке, що вони залишали на кілька днів, а то й тижнів дерев’яні ящики переповнені сміттям. Особливо плачевна ситуація була в емігрантських кварталах, там вивезення відходів здійснювали дуже рідко.
Постанови, що регулюють утилізацію відходів
У 1890 році реформаторам все ж вдалося домогтися поліпшення ситуації з утилізацією. Кількома роками раніше влада міста видала постанову, яка обмежила скидання відходів від м’ясопереробки, проте пакувальники продовжували вивозити сміття в річки, тим самим забруднюючи їх. Уряд не міг нічого зробити, оскільки ця галузь була економічно прибутковою.
Стан міських річок був дуже поганим. Притоку річки Чикаго називали “bubbly creek”, через бульбашки, які піднімалися на поверхню. Виникали вони з відходів скотобійні, що розкладалися на дні водойми.
Шкіряні заводи, винокурні скидали свої відходи в північний рукав річки Чикаго.
На початку 20 століття кількість промислових відходів зросла. Сталеливарні заводи скидали шлак на прилеглі до них землі, де знаходилися житлові будинки, а нафтові, хімічні відходи викидали у водні шляхи. Водопостачання озера Мічиган значною мірою захистили від впливу. Для цього довелося змінити течію річки Чикаго шляхом риття каналів.
Лише поступово проблеми, що виникли через недбалі методи утилізації відходів, почали вирішуватися. У 1922 році почалося очищення стічних вод. Після нього залишався осад, який зливали в землю.
Поява атомної енергії ще більше поглибила небезпеку. Наприклад, у період з 1945 року до 1964 року радіоактивні торієві відходи складали на звичайних звалищах або скидали в річку Дюпейдж.
Утилізація сміття у 20 столітті
У 1905 році місто щодня викидало 1614 тонн сміття, глиняні кар’єри, каменоломні в околицях дуже швидко заповнилися. Чикаго почав експериментувати зі сміттєспалюванням та іншими методами утилізації, але більшість відходів, як і раніше, все ще скидали на окраїни міста.
У 1963 році з міста вивезли три мільйони кубічних ярдів відходів на 72 чинні приміські звалища.
Наприкінці 20 століття кількість побутового сміття надзвичайно зросла. Це було пов’язано зі збільшенням населення міста. Зола практично зникла з міського сміття, оскільки вугілля було замінено іншими джерелами опалення, але люди викидали дедалі більшу кількість погано розкладних банок і пляшок, а також гофровані та пластикові харчові упаковки.
Щоб впоратися зі зростаючим обсягом відходів, у 1950-х роках місто почало знову спалювати сміття. У період з 1960 року до 1980 року Чикаго спалювало більшу частину свого сміття. Але вчені та громадськість дедалі більше непокоїлися з приводу викидів з димових труб, особливо пластмас та інших складних речовин. Крім того, попіл сміттєспалювальних печей містив токсичні хімічні речовини.
У 1996 році, зіткнувшись з непомірними витратами на сучасні засоби контролю забруднення, місто закрило останній сміттєспалювальний завод, що перебував у муніципальній власності. У результаті зросла залежність від полігонів, де відбувалося захоронення міських, приміських і промислових відходів.
Підприємства, власники квартир, адміністрації уклали договори з приватними перевізниками. Ці найбільші компанії володіли й управляли полігонами та сміттєспалювальними заводами.
Щоб стимулювати домовласників до обмеження утворення відходів, у кількох населених пунктах передмістя запровадили абонентську плату. Однак це не дало жодного результату. Згодом великі витрати на захоронення сміття і зникнення відповідних місць для звалищ, призвели до кризи.
У 1990 році ухвалили закон, який заборонив складувати на полігонах дворові відходи, тим самим зобов’язавши місцеві органи влади переробляти сміття.
У 1995 році в Чикаго було запроваджено унікальну систему перероблення сміття “blue bag”, у рамках якої вторсировину поміщали в спеціальні сині мішки, далі викидали в сміттєвоз. Програма зазнала критики через часті розриви мішків, унаслідок чого утворювалися “змішані” відходи, які не підлягали ефективній переробці. У більшості передмість вторсировину поміщали в спеціальні контейнери й забирали окремою вантажівкою.
Практика скидання відходів назавжди припинилася в місті лише в 1967 році, її замінили захороненням. Під суворим регулюванням спеціалізовані компанії утилізують небезпечні відходи, які піддаються захороненню на спеціально відведених для цього майданчиках або спалюються в сучасних сміттєспалювальних установках.
